Катерина Крицька: «Кожен з нас тут для того, щоб знайти шлях до себе»

Після великої перерви блог Огонька повертається — і ми не випадково відкриваємо «сезон» саме цього святкового дня. Сьогоднішнє інтерв'ю в рубриці #ВиОгонёк — це бесіда з людиною, яка для мене є втіленням жіночності, смаку та стилю. Людиною, яка з Огоньком від першого року його існування — спочатку в якості клієнтки, а потім і партнерки, і друга. До розмови з Катею Крицькою — власницею ювелірного бутика Matière79 — я готувався досить довго і шукав слушної миті, щоб поділитися нею з вами. І я радий зробити це саме 8-го березня — в день, коли все навколо про жінок, їхню красу, силу, мудрість, сміливість, можливість самовиражатися та займатися улюбленою справою. Приємного читання.

Іордан: — Катю, доброго дня. Ви нещодавно повернулися з довгоочікуваної подорожі, і почати сьогоднішню бесіду я б хотів з питання про відпочинок. Яке місце у вашому житті він займає?


Катя: — У зв'язку з усіма карантинними обмеженнями думка про те, щоб поїхати кудись на відпочинок, викликала певний дискомфорт: як це буде, чи варте воно того. Проте режим, в якому ми працювали протягом останнього року, дав мені зрозуміти, що відпочинок необхідний. Це для мене завжди перемикання — з режиму «білка в колесі» або «День бабака». Є дисципліна, режим, в якому ми звикли жити і працювати — іноді з цього режиму потрібно виходити, щоб перемикати свою свідомість на іншу хвилю. 


Більшість думок, ідей і планів приходять мені саме на відпочинку, тому для мене це ще й частина моєї роботи.


До вибору місця для відпочинку я завжди підходжу самостійно. Не люблю заїжджені туристичні стежки, і весь ресьорч щодо того, куди і як їхати, я завжди роблю сама — не йду второваною стежкою. В принципі цей концепт можна застосувати до всіх аспектів мого життя. Під час навчання в університеті в Канаді я раз і назавжди запам'ятала фразу, якою керуюся абсолютно в усіх сферах життя: «Think outside the box». Навіть зібравши інформацію і рекомендації друзів, швидше за все, почитавши, подивившись і послухавши, я виберу свій шлях. У цьому плані в мене хороша карма — у мене завжди з цим складається. Тому можете сміливо стежити за моїми подорожами і вірити моїм рекомендаціям.

І: — Мальдіви — це була ваша передостання країна, а остання — Арабські Емірати, вірно? До сих пір не можу забути те чудове місце, схоже чи то на Марокко, чи то на південь Франції, яке ви показували в своєму інстаграмі. 


К: — На зворотному шляху з островів, після мальдівського робінзонства, ми вирішили провести чотири дні в цивілізації — відвідати хороші ресторани, вийти в люди. У цілому можу сказати, що Дубай — це не моє з точки зору естетики, лиску. Я надаю перевагу чомусь більш душевному. Однак я була переконана, що в такому великому просунутому місті мають бути острівці естетики, співзвучні з моїм розумінням прекрасного. Я просто поставила собі за мету і провела ресьорч. Як я вже говорила, всі мої поїздки впираються в нього. У моєму розумінні, якщо ти хочеш якісно відпочивати, якісно працювати, якщо ти хочеш щось якісне в своєму житті, ти повинен докласти до цього зусилля, а не слідувати чиїмось нав'язаним уявленням про прекрасне. Я — персональний тревел-агент для себе та своєї сім'ї. Якщо ви хочете чогось іншого, не такого, як у всіх — беріть свої знання англійської та вирушайте на пошуки на західних сайтах. Я помітила, що там абсолютно інша культура рекомендацій.


І: — Як часто вам вдається вирватися з роботи на відпочинок?


К: — Благо, моя робота, як і ваша, пов'язана із закордонними поїздками. Я не підраховувала — вилітаю в міру необхідності по роботі. Що стосується відпочинку, то це, швидше за все, два, максимум три рази на рік — найчастіше на дні народження і Новий рік. По роботі іноді доводиться літати часто — бувало, і по чотири рази на місяць. Мені важко диференціювати поїздки на роботу і відпочинок, адже я займаюся тим, що люблю, і для мене робочі поїздки — це також ковток повітря. І час наодинці із самою собою, тому що я інтроверт. Дочка у мене — екстраверт, я живлюся її енергією вдома та захоплююся її нескінченністю.


Однак час для себе, час тиші у мене часто трапляється саме в робочих поїздках.


Я цей час дуже ціную. Тому для мене відсутність звичної кількості поїздок за часів карантину відчутна. Знову-таки, до Дубаю ми злітали двічі: один раз — на відпочинок, а другий раз — на виставку по роботі. Я буквально за день прийняла це рішення: ми здали тести, полетіли на три дні, встигли все зробити і задоволені повернулися. Хоча в інстаграмі здавалося, що я відпочиваю. Насправді ж, у нас було всього дві години вранці, коли ми могли насолодитися сніданком, послухати спів птахів, подивитися на види, а далі — інтенсив на виставці до самого вечора.

І: — Розкажіть про роботу в минулому непростому році. Його початок застав нас усіх зненацька — як було у вас?


К: — Ми тоді встигли проскочити і все-таки поїхали до Парижа — це була наша остання туди поїздка. І для мене вона була однією з ключових, бо я взяла із собою свою дочку Соню. Я вирішила, що це буде її посвячення в те, чим я займаюся. Ти знаєш, режим роботи в Парижі дуже інтенсивний: від шоурума до шоуруму, часто забуваючи поїсти. Але в минулому році вже діяли карантинні заходи, в Парижі було менш активно, тому у нас був час на все. Соня — вдячна дитина, в поїздці їй було дуже цікаво. Я хотіла, щоб ця подорож стала для неї поштовхом надихнутися, як щоразу надихаюся я, відвідуючи шоуруми і знайомлячися з новими брендами. Після повернення, поки відчуття були свіжі, поки у неї був потік думок і ідей, які вона переварювала, я запропонувала їй придумати спільну колекцію, яку ми нещодавно реалізували. Так Соня на власному досвіді дізналася, як багато кроків потрібно зробити від ідеї до її реалізації.


Я часто чую від ювелірів і молодих людей: «Я ж про це думав, а вони взяли і зробили». Все це нісенітниці — можна придумати що завгодно, думок мільйон, але найскладніше я вбачаю в їхній реалізації.

Це величезна праця — знайти всі пазли, щоб скласти їх у класний готовий продукт, який не соромно показати і запропонувати людям..


Я рада, що нам вдалося реалізувати цей проєкт — колекцію «Софія». Це керамічні вироби, кольорові кулони на ланцюжках, блюдця, кожне з яких супроводжується посланням особисто від Соні. Вона сама в захваті від своєї колекції, носить із задоволенням, може рекомендувати. Цей проєкт на сьогоднішній день, до офіційної презентації, вже успішний, тому що ми практично розпродали його нашим клієнтам. І моя велика гордість, що частина коштів від продажу ми переводимо на благодійні цілі. Для нас ця поїздка стала поштовхом не тільки до нової колекції, а й до виробництва на внутрішньому ринку. Ми зрозуміли, що в Україні є майстри, яких можна залучити до виробництва, і що його можна організувати.


І: — Мене дуже цікавить тема виробництва. До «Софії» ви вже випускали власну колекцію під назвою «Алхімія», і я знаю, як складно почати виробництво там, де так багато вже створено. Як це відбувалося у вас?


К: — Складно, особливо коли ти бачиш і справді талановитих, свого роду геніальних дизайнерів, чиї роботи тобі споріднені духом, і думаєш: «Хто я такий, щоб з ними змагатися». Але ти повинен дати собі дозвіл, зрозуміти, що в цій ніші не обов'язково всі конкурують.

Я вважаю, що ювелірне мистецтво — це форма матеріалізації думки.

І я дала дозвіл своїм думкам набувати матеріальної форми, наповнюючи їх тим змістом і посилом, які є в моєму внутрішньому світі. Найскладніше було зібрати продакшн-команду, але я маю здатність зібрати навколо себе людей, які доповнюють те, чого не вистачає мені.
Важко знайти ювелірів, які доведуть твою думку до потрібної саме тобі форми, а не до стандарту, якому вони навчені. Найбільша проблема ювелірної індустрії в Україні — радянська школа, стандарт, за яким працюють ювеліри тут. І я зіткнулася з тим, що цей стандарт дуже важко переламати і пояснити людям, що виріб не обов'язково має виглядати саме так, що можна пробувати по-іншому. Це була найбільша складність, але в результаті ми впоралися. З кожним виробом ми ламаємо ювеліра і його уявлення про те, як має бути, але в результаті отримуємо класний продукт. Я вважаю, що немає межі досконалості, але бачу, що ми до неї йдемо — це дає мені впевненість і бажання продовжувати. Так, з моїм досвідом в ювелірній справі можна було піти на міланські або французькі фабрики і розміщувати замовлення там і бути впевненою, що я отримаю той самий потрібний мені специфічний продукт. Але я хочу, щоб це був максимально український продукт, хочу розвивати цю культуру на нашому ринку. Я вірю в те, що у нас з'являтиметься все більше і більше талановитих ювелірів, що ця індустрія переживатиме підйом. Зараз ми тільки на початку шляху.

І: — Обдумуючи вашу історію про спільну поїздку і колекцію з Сонею, закралося питання: чи був у вас подібний досвід взаємодії з батьками, чи долучали вас до сімейного бізнесу з дитинства? 


К: — Так. Мої батьки вже тридцять років в бізнесі будівельного природного каменю: мармур, граніт, травертин, і всього, що пов'язано з цим. Мій магазин — мій короткий бекграунд. Камінь, що його було використано в оформленні магазину, — це вплив моєї сім'ї і всього мого досвіду, накопиченого до початку ювелірної справи. Я почала їздити з батьком на виставки натуральних каменів років з чотирнадцяти і можу сказати йому велике спасибі за те, що він мене до цієї справи долучив з раннього віку. Це дало мені можливість подорожувати з ним по всьому світу, а також досвід відвідування і роботи на виставках.

Пам'ятаю, там я завжди звертала увагу на найнезвичайніші камені — ті, що не були мас-маркетом.

До того, як ми зробили ремонт в моєму магазині, я такого каменя ні в кого не бачила. До речі, після відкриття багато клієнтів і просто перехожих цікавилися, де взяти такий камінь. Потім я стала все частіше бачити його в інших проєктах, але спочатку ми його знайшли для себе. Я завжди знала, що мармури — це предмет розкоші, в інтер'єрі це дорогий матеріал, і мріяла мати проєкт, де зможу його застосувати. Я знала, що це можна зробити в техніці book-matching, яку ми і використали на нашій стіні.

Чотири роки тому ніхто про неї тут і не чув — це техніка, в якій кам'яний блок розрізають таким чином, щоб він складався або відкривався, як книга. Багато хто через цю асиметрію й досі думає, що камінь на стіні штучний, але це не так. З тих самих пір, як тато почав брати мене з собою в поїздки, я знала, що працюватиму в сімейному бізнесі після закінчення навчання. Мій тато завжди знав, що відправить мене вчитися за кордон — ще одне велике спасибі йому за його зусилля. «Катя вчитиметься за кордоном — і крапка.» Так у сімнадцять років я вирушила до Канади, розуміючи, що я маю освоїти професію, яка допоможе продовжувати справу батьків. Я вступила на факультет Arts and Business.

Arts — це те, що близьке мені, а Business — те, що я змогла б застосовувати в родинній справі.

Канада мені дуже зайшла, у мене з нею все склалося, з'явилося багато друзів — і в підсумку замість чотирьох я прожила там сім років. Дякую батькам за те, що вони дали можливість перебувати там стільки часу і увібрати в себе ту культуру. Після я повернулася додому і почала працювати в компанії батька — в київській філії. Але з Києвом у мене не склалося — він був просто по роботі. Я на себе взяла імпорт-менеджмент, тобто моя робота полягала в тому, щоб їздити на виставки, замовляти камені, відбирати їх і пропонувати в проєкти, в яких ми брали участь. У мене було багато цікавих готелів, приватних об'єктів. Мені подобалася робота, але завжди було відчуття, що я граю за батьковими правилами. Він, як людина, що відбулася як бізнесмен, мав власне бачення. А я зі своїм вже досвідом роботи і навчання в Канаді розуміла, що я б робила якісь речі по-іншому.

І: — Одразу хочу уточнити: до цього ви мали якийсь зв'язок із прикрасами?


К: — Взагалі ні.


І: — Що ж підштовхнуло вас ними зайнятися?


К: — Вісім років тому ми з татом разом поїхали в робочу поїздку до Індії, де в той самий час проходила ювелірна виставка — оголошення про це я побачила в нашому готелі. Це була оптова виставка — непрофесіоналів туди не пускали, але я зрозуміла, що мені туди потрібно, і хитрістю туди потрапила. На той момент в моді була Loree Rodkin — за, на мій погляд, недоцільною ціною для трендової прикраси. І тоді в Індії я побачила, що прикраси у майже такій самій естетиці вартують зовсім інших грошей. В естетиці а-ля вінтаж, з великою кількістю каменів будь-якої огранки — Індія на них багата.

У мене там почалася легка золота лихоманка — світ цих прикрас сильно мене надихнув.

Там же я познайомилася з цікавою індійської сім'єю, яка займалася ювелірними виробами ручної роботи з покоління в покоління. Ми розговорилися з патріархом родини — дідусем, дуже приємною людиною. Він побачив, що я на виставці залітна, і поцікавився, що я там робила. Я зізналася, що вибираю прикраси для мами, бабусі і сестер. Він подивився на те, що я вибрала, і сказав: «Ти знаєш, у тебе є до цього хист». Ми з ним довго говорили, він познайомився з моїм батьком, сталася дуже душевна бесіда. А далі він сказав: «Бачу, що тобі це шалено подобається. Пропоную тобі вибрати прикраси на свій смак — набери коробку прикрас, візьми з собою в Україну і спробуй продати їх друзям». Я сторопіла, бо не розраховувала витратити таку суму, але він сказав: «Нічого страшного, повернешся додому — розрахуєшся зі мною». Для мене це був шокуючий досвід, я попросила пару днів подумати. І в підсумку цей дідусь віддав мені шкатулку прикрас, які я вибрала, абсолютно довіряючи, що після приїзду я з ним розрахуюся. Тато сказав, що якщо мені це подобається, він мене підтримає.

Мені було дико лячно, я не знала, чи вийде, але відчувала, що мені треба спробувати.

Я повернулася з цієї скринькою до України і буквально за місяць все, що я привезла, розлетілося серед друзів за тими цінами, які я могла запропонувати. Так все почалося. Звісно, я розрахувалася, і ми багато років ще працювали з дідусем. У нас до цих пір дуже хороші стосунки і з ним, і з його сином. Ось така історія.

І: — Ви вірите у приреченість долі? 


К: — Так, я в це вірю. Взагалі я вважаю, що кожен з нас тут для того, щоб знайти шлях до себе, пізнати себе. У кожного з нас є схильність до чогось, що ми робимо, через що ми себе пізнаємо. У моєму випадку я абсолютно точно йду за своєю природою.


І: — Судячи з цієї історії, ви дуже чітко чуєте внутрішню Катю, яка вас скеровує: «Катю, йди на виставку. Катю, поговори з дідусем. Катю, ризикни».


К: — Я вважаю, що дуже багато речей люди роблять несвідомо, дотримуючися своєї природи. Дотримуючись інтуїтивно. Найчастіше коли людина задається питанням: «Що мені робити? Я не можу себе знайти», треба зачекати. Кожна людина прийде до відповіді на це питання абсолютно точно, інтуїтивно і виконуватиме свою місію. Як би нитки не перепліталися, все одно вони приведуть до того, що ти повинен робити зі своїм життям.


І: — Раніше ми багато розмовляли з вами про йогу. Розкажіть про те, як вона з'явилася у вашому житті і як вона впливає на вас сьогодні.


К: — До йоги я прийшла через внутрішній біль, через втрату. Була у моєму житті близька людина, друг, який пішов, коли мені було 23 чи 24, і для мене це був шок. Через мій юний вік це було моє перше зіткнення зі смертю близького і дуже серйозне потрясіння. Я терміново мала отримати якісь відповіді, хотіла зрозуміти, чи є продовження, чи є щось більше, ніж фізична оболонка, яку ми бачимо. Я почала присвячувати дуже багато часу читання на цю тему — в пошуках якихось доказів для себе, для заспокоєння своєї свідомості.
У результаті, через шість років після того, як я почала цікавитися цим питанням, доріжка привела мене до гуру в Індії, який на сьогоднішній день в моєму розумінні — єдина людина, яка володіє мудрістю і досвідом, щоб кваліфіковано надати відповіді і практики до самопізнання, глобальних питань, які мене особисто дуже хвилюють. З часом дуже складно реагувати на ситуацію філософськи, коли ти знаходишся всередині, а подивитися на неї під іншим кутом ти можеш тільки тоді, коли ти вже на відстані від неї. Напевно, ця ситуація була дана мені для того, щоб я цей шлях знайшла.


І: — Слухаючи вас, приходжу до висновку, що ваше становлення на шлях до себе і ваше професійне становлення — два паралельних, але при цьому синхронних процеси. Як всередині вас співіснують такі різні Каті?


К: — У цьому дуже багато про прийняття себе. Ти ж розумієш, що комерція і духовне конфліктують один з одним. Найчастіше ти можеш себе втратити в цій комерції — страждає духовна частина. Але я маю відповіді для себе і на ці питання теж — це моя природа. Я повинна себе реалізувати як в бізнесі, так і в духовному напрямку. Звісно, цей конфлікт іноді знову виникає в моїй голові, але в цих випадках я собі вкотре нагадую, що це моя природа.

Зараз мене більше цікавлять комерційні питання — і я вся в цьому.

Коли я задовольню цю частину, повернуся до духовного. Я почала це в собі приймати, тому що розумію, що не конфліктую зі своєю природою — про це говорять і мої планети, мій гороскоп, який я вивчала. Ми всі прямуємо тим шляхом, який у нас є на підсвідомому рівні. Всі відповіді всередині нас — іноді ми несвідомо відповідаємо на питання своїми діями, продовжуючи рухатися в правильному напрямку. Важко миттєво з'єднати ці точки, але з часом ти починаєш розуміти, чому сталося саме так.


І: — Зараз пропоную перейти до моєї улюбленої частини коротких запитань і відповідей. Ваша улюблена частина дня?


К: — Вечір. Період розслаблення. І до мене ввечері — за переглядом фільму або під час медитації — приходить багато ідей.


І: — Ваша улюблена риса в собі?


К: — Спокій.


І: — Ваша нелюбима риса в людях?


К: — Хамство.


І: — Як ви любите проводити час найбільше?


К: — У подорожі.


І: — Вечеря або сніданок?


К: — Вже сніданок, а раніше це була вечеря, тому що вона була єдиним прийомом їжі. Я колись жила в такому режимі.


І: — Я вважаю, що всі люди рано чи пізно приходять до того, що сніданок — це важлива частина дня.


К: — 100%. Для мене сніданок сьогодні найсмачніший і найкорисніший. Але колись я не могла снідати, мені було фізично некомфортно їсти вранці, а до цього я завжди бігала. Не те, що я спеціально не їла, — не мала такої потреби, тільки вечеряла.


І: — Ваша улюблена їжа?


К: — Авокадо тост — мій фаворит вже багато років.


І: — Ваше головне досягнення як мами?


К: — Я вважаю, що моя місія з Сонею — виховати в ній самостійну самодостатню людину, особистість. Не дівчинку чи жінку — це не має жодного відношення до гендерної приналежності. Вона повинна бути самостійною і самодостатньою, їй має бути комфортно з самою собою, вона повинна стояти на ногах, незалежно від ситуації.


І: — Як одяг став важливою частиною вашого життя?


К: — Це, швидше за все, у мене від мами. Вона завжди любила шопінг, брала мене з собою, завжди добре мене одягала. Мені подобалося, як одягалася мама, я дивилася і захоплювалася її стилем і образами, які вона створювала. Середовище, в якому я росла, крім сім'ї, теж вплинуло на мій стиль — в нашій школі був культ одягу, причому з першого класу. Батьки дітей приділяли цьому багато уваги — мабуть, мали конкуренцію між собою. Тому я, пам'ятаю, дуже добре почувалася в обновках. Ідучи до школи в новому одязі, я отримувала компліменти і від цього дуже добре почувалася. У мене є історія з життя, яка зараз викликає у мене двозначні відчуття з приводу одягу. У дитинстві я кожне літо проводила у бабусі зі своєю двоюрідною сестрою. Одягнена я там була по-дачному: майка, шорти — і побігла. Пам'ятаю, у нас на районі були дуже модні ролерблейдери, і серед них був суперталановита ролер — симпатичний хлопець, який мені дуже подобався. Я дивилася на його майстерність і вирішила, що мені необхідно освоїти катання на роликах. Я купила собі ролики, навчилася ідеально кататися, але його уваги цим не привернула. Пізніше нас запросили на спільний день народження — сусідську тусовку, і я вирішила одягнутися в усе найкраще, як то кажуть. І того вечора хлопчик зізнався мені в коханні.


І: — Ось як це працює!


К: — Однак це абсолютно відвернуло мене від нього того ж дня. Тому у мене двозначне відчуття з приводу того, наскільки тобі потрібен цей атрибут. Мені важливий правильний баланс, щоб той одяг, який ти носиш, не перекрив твою особистість.

Я хочу, щоб бачили не одяг, який я вдягаю, а бачили мене.


І: — Розкажіть про ваше знайомство з Огоньком.


К: — Коли Огонёк тільки відкрився, я була однією з перших клієнток. Тоді з Вікою Огонёк ми були взагалі не знайомі. Я навіть пам'ятаю першу сукню, яку купила у Віки — сукню AKHMADULLINA, до 8-го березня. Віка тоді, не знаючи мене, запропонувала мені доволі щедру знижку, мені було дуже приємно. З тих пір ми почали спілкуватися, я почала купувати речі у Віки, і це все переросло в теплу дружбу. Для мене Огонёк — не магазин одягу, це простір, це люди, це зв'язок, дуже багато спільних думок, бачення речей. Ти сам знаєш, як я люблю зайти до вас і просто посидіти, хоча мені є де сидіти. Мені дуже подобається те, як органічно Огонёк розвивається. Більш того, крім усього, що я перерахувала, і того, що в моєму гардеробі більша частина речей з Огонька, мені в моєму бізнесі, я можу теж сказати сміливо, Огонёк дав старт. Перший поп-ап івент з прикрасами, який я провела, був саме у вас. До цього я зустрічалася з людьми в кав'ярні, де я могла показати свою чарівну коробочку, а у Віки я її розклала — і ми зробили дуже успішний поп-ап. Тобто у нас зв'язок, що проріс корінням.

кінець

Я хочу ще раз привітати всіх читачок зі святом весни! Нехай цей особливий день наповниться такою ж легкістю, якою було пронизано нашу розмову з Катею. Сподіваюся, ви знайшли в цьому інтерв'ю те, що в вас відгукується. Нижче за традицією кілька корисних рекомендацій від Каті. 

Від Каті:

 

Улюблена книга: Йогананда «Автобіографія йога».

Улюблене місце для сніданків: ресторан «Гайя».

Порада нашим читачам: Дивіться на життя філософськи і з посмішкою. Засвоюйте його уроки, щоб розвиватися далі. Вчіться чути себе і не боятися діяти.

Приймайте себе і оточуючих такими, як задумано природою.

 

Стиль: жакет Petar Petrov, сукня і прикраси — власність Катерини

Фото: Микита Журавльов

Редакторка: Діана Ремізовська

Наш Telegram-канал